З
історії заснування школи
Про те, як у селі з’явилася перша школа, маємо дуже небагато відомостей. Цю інформацію
зібрали ентузіасти під керівництвом засновника народного музею с. Червоне Ящуринської Марії Дмитрівни. Вони
записали спогади односельчан, з яких дізнаємося, що в середині 19 століття на
селі було лише 2 письменні людини – Мельничук Тодір та Острий Остап, що й не
дивно, адже селяни, важко працюючи на
землі, і думки не мали про освіту.
Перша офіційна школа була заснована 1863 року. Це була церковно – приходська школа. Була вона глинобитна, без кам’яного підмурку, покрівля
солом’яна, мала 2 класні кімнати й
учительську. Сьогодні, дивлячись на світлину, ми дивуємося, як у таких умовах
могли вчитися діти.
В цій школі навчались 20 – 25 дітей з багатих сімей.
Перший вчитель був направлений на роботу
в церковно-приходську в 1864 році.
На жаль, історія не зберегла детальних відомостей про цю людину. Знаємо
лише його прізвище – Ращинський .
Про існування
церковно-приходської школи зберігся
спогад жителя села Мамалиги Кирила Федоровича:
«В залежності від економічного стану села, в ньому
з’являлася церковно-приходська школа: однокласна, в якій учні займалися три
роки; двокласна – з п’яти класів, де учні займалися п’ять років. Такі школи
утримувалися за кошти сільської громади. Саме вона виплачувала вчителеві від 12
до 20 карбованців в місяць. Це по великих і сильних в економічному відношенні
селах. Церковно-приходську школу очолював священик села. Він був законовчителем
школи і її завідуючим. Крім нього був учитель, якому приходилося займатися з
двома і навіть трьома класами. За межами
навчання залишалася більшість дітей. Та й ті, хто навчався в ній, дуже рідко
проходив повний курс. Світилом вважався вже той, хто закінчив 4 клас».
Цій школі судилося прожити ціле століття. В її стінах вчилися
писати й читати декілька поколінь
жителів села.
Ящуринська Марія
Дмитрівна, яка розпочала свою трудову діяльність в школі с.
Червоне в 1947 році, згадує, що в
церковно-приходській школі тоді навчалися учні молодших класів (1 – 3 класи).
Директором школи
на той час працював Михайло Григорович Тхорук (десь приблизно 5 років).
За спеціальністю
молода вчителька була вчителем географії
та історії, але довелося вчити дітей 1 класу
Час був
післявоєнний, важкий... Підручників не було, шукали старі, ще довоєнні,
пошарпані, підклеювали їх, зшивали. Часто користувалися одним на декількох
учнів (це було добре), а частіше був один підручник на весь клас.
Школа була
вкрита соломою. Під час канікул у 1953 році колектив вирішив перекрити дах
очеретом. Для цього потрібно було заготовити 12 кіп очерету та 3 копи околоту.
Вчителі самі нажали очерет, пов’язали його, і при допомозі технічних
працівників школи вкрили дах.
Колектив школи
був дуже дружним, все робили разом. В школі навчалася велика кількість дітей, в
класах було по 35 – 43 дітей, були паралельні класи, в яких навчалися діти
різних років народження (переростки), в зв’язку з тим, що їхнє навчання
перервала війна.
Тхорук Михайло
Григорович – директор школи
1946 – 1954 рр. – розповість в своїх спогадах про те, що в 1947 – 1948 навчальному році в селі була
лише початкова школа, але в ній навчалося одночасно 8 молодших класів.
В 1946 році став учнем школи наш знаменитий земляк –
кандидат економічних наук – Матлашенко Вілін Борисович. В народному музеї
історії с. Червоне зберігаються його спогади:
«Я пішов у перший клас у 1946 році.
Болісно було дивитись в той час на нашу рідну школу, яка пізніше так багато
дала мені в житті. Приміщення школи було пограбоване фашистами: парт і шкільних
лав на половину не вистачало, підлога зірвана і проламана, грубки розвалені,
всі вікна розбиті. В період німецької окупації діти майже не вчились, тому
зібралось багато
переростків з старших класів.
Ми були напівроздягнені, босі й голодні. Але в нас була величезна жага до
знань, якої я до цього часу не можу ні з чим порівняти.
В школі мали по одному підручнику з
кожного предмета лише вчителі, і то не завжди. Кожен олівець вчителька різала
на дві – три частини, так як їх не вистачало, ручки ми робили з бузини, а
замість паперу використовували рівні дощечки, на яких писали деревним вугіллям.
Про кольорові олівці ми навіть і не
мріяли, а малюнки робили кольоровими, використовуючи зелене листя дерев, пігменти
квітів різних кольорів.
Я ніколи не забуду свою першу
вчительку, яку ми всі безмежно любили, Воскобойник Олену Кіндратівну. Це була
вже немолода і зовсім сива жінка, в якої на фронті загинула вся сім’я. Вона
віддавала нам все тепло свого материнського серця без залишку.
В колгосп іноді потрапляли 2 – 3
книжки на рік художньої чи наукової літератури. Це було для нас справжнім
святом. Читали ми, звичайно, при каганцях, що негативно впливало на зір. Це
турбувало вчителів, і дирекцією школи було організовано нічне чергування чи
свого роду нагляд за хатами, де жили учні, щоб запобігти перевтомі дітей, а цим самим зберегти наше здоров’я.
Найтепліші спогади залишились у мене
про наших чудових вчителів: беззмінного класного керівника, вчительку
української мови Майданюк Поліну Йосипівну, вчителя німецької мови Крупника
Антона Аксентійовича, вчительку історії та географії Ящуринську Марію
Дмитрівну, директора школи Тхорука Михайла Григоровича та його дружину,
вчительку математики Алісу Дем’янівну, вчительку російської мови Креймер Риту
Йосипівну.
Скільки педагогічної майстерності,
знань, любові до своєї справи проявляли вони, виховуючи нас на найкращих
традиціях.»
( З листа до ради
музею від 19 жовтня 1968 року)
Згодом
пожвавилося будівництво по селах Земських шкіл. Так ці школи називалися так
тому, що їх будували органи місцевого самоврядування – Земства. Вони дбали про
благоустрій і культуру сіл, будували лікарні, школи - однокласні і двокласні.
Земство дбало про створення необхідних умов для навчання учнів і роботи
вчителя: при школі були квартири для вчителів, приміщення для дров, погріб,
криниця. Садиба школи огороджувалася. Земську школу очолював учитель, який
одержував 25 – 30 карбованців. Його діяльність провірялася інспектором Земської
управи.
Таку школу в с. Червоне (на той час Темне) було побудовано в 1913 році. Це була цегляна
будівля на кам’яному підмурку з
металевою покрівлею. Вона проіснувала до 1970 року. Школа мала дві класні
кімнати, а решта кімнат – квартири вчителів. Окрім Земської школи три класи
навчались у хатах розкуркулених селян. Один клас знаходився в господарсько-складському
приміщенні.
Після
Великої Вітчизняної війни у школі було чотири класних кімнати, з’явилась
учительська.
Зі
спогадів про школу Любові Петрівни Потетінової: «Вступила я в Червоненську школу
в 1927 році, а закінчила 7 клас у 1934 р. наш випуск був уже другим. До 1930
року школа була початковою. Важким було наше дитинство. Восени і весною в школу
бігали босоніж, а зимою у великих чоботах батьків, чи старших братів і сестер.
Підручників не було, отож ми збиралися гуртом і вчили історію, українську мову,
географію, німецьку мову. Зошитів купляли 1-2 на квартал з кожного предмету.
Учні самі піддержували в класах чистоту: дівчата підбілювали стіни, мили
підлогу, а хлопці носили воду. Випускали стінгазету один раз на місяць. Редколегія
класу збирала дописи в учнів класу, а перевіряв їх мовник. Критикували тих, хто
одержував незадовільні оцінки або погано себе поводив. Були в нас шкільні
ділянки. На них вирощували капусту, огірки, картоплю, квасолю, інші овочі, які
використовувалися для харчування учнів».
У 1913 році на
хуторі Маньчжурії була побудована також подібна школа, яка мала 1 класну
кімнату - 108 кв.м., де могли навчатись
одночасно декілька класів. У решті кімнат проживали вчителі. Директором школи
був Чапалда.
1970
рік – побудована та введена в дію нова двоповерхова школа, яка діє і нині.
Приміщення школи розраховане на 150 учнів. В школі є затишна їдальня, простора
спортивна зала, 13 класних кімнат. В школі діє краєзнавчий музей історії
с.Червоне. Окремою будівлею є шкільна майстерня, яка має столярний та слюсарний
кабінети.
Немає коментарів:
Дописати коментар